Новости

Сестра Гюльчатай

Манюня, Гюльчатай, Бойова Кнопка стільки ніжних і водночас іронічних позивних не має жоден боєць медичної роти Національної гвардії України імені Пирогова, як Наталка Назар.

Заступник командира роти по роботі з особовим складом капітан Войцеховський пояснює чому медсестру Наталку друзі кличуть саме так. Манюня, каже, тому що маленька, жвава, як підліток. Гюльчетай? Справді, щось східне, загадкове, сонячне в ній струменить, як у героїні фільму “Біле сонце пустелі”. А Бойовою Кнопкою друзі кличуть тому, що вона у будь-яку мить по тривозі готова виїхати на передову, щоб рятувати наших бійців.

Вона на передовій побувала більше ніж будь-який чоловік з роти,- говорить про неї зампотех роти підполковник запасу Сергій Ільчук.

Заступник командира роти по роботі з особовим капітан Войцеховський з цього приводу згадує останні події, коли українські вояки виходили з дебальцевського пекла. Він переконаний, що то була найефективніша наша операція за всю історію останньої українсько-російської війни.

— Це я можу точно сказати,- каже Войцеховський.- Наші медики бувають на всіх блокпостах, до нас поступають поранені розвідники, артилеристи, танкісти… Ми дуже добре, зазвичай обізнані з ситуацією. Так от, більш секретної операції в історії цієї війни ще не було.

За його словами, наше командування усе ретельно спланувало: був авангард, розвідка, групи прикриття та боротьби з диверсійними загонами противника, його артилерією… Виходили кількома шляхами, багатьма групами, аби ускладнити противнику завдання накрити наші війська артилерію та “градами”, як це сталося під Ілловайськом. Отож ворог, який планував смерть кільком тисячам українців у котлі, зрозумів що відбувається лише після того, як майже всі вийшли з оточення.

— Так, були втрати, без яких воєн не буває, як би цинічно це не звучало,- каже капітан,- але вони могли би бути набагато більшими.

Лише за один перший день виходу з оточення їхній госпіталь, обладнаний в Артемівську , волонтерами незадовго перед цим у покинутій старій сірій будівлі з червоним хрестом на білому прапорі, прийняв близько ста восьмидесяти поранених, півсотні з яких — важкі. Їх оглядали, надавали першу медичну допомогу і відправляли в госпіталі Харкова та Дніпропетровська. Скажімо до Дніпропетровська в той день швидкими й гелікоптерами здійснили до 12 рейсів з пораненими.

— Люди падали з ніг, але ми не допустили жодного “двохсотого”, — з гордістю каже капітан Войцеховський.- Багато слів вдячності заслуговують лікарі, медсестри, водії… І, звісно, Манюня.

Вусатий, імпозантного вигляду хірург, капітан медичної служби у відставці Василь Васильович, який працює в одному екіпажі з Наталею розповідає, як ця невеличка, і на перший погляд слабка жінка розвантажувала поранених з КамАЗів. Той стогне, інший просить закурити, в третього висить нога переламана у трьох місцях. Він дивується, як напарниця витримувала таке фізичне й психологічне навантаження.

— Я ніколи не плачу,- говорить Наталка Назар,- хоча буває, що сльози наповнюють душу, особливо тоді, коли дивишся у вічі пораненому, який каже, що має чотирьох дітей і просить його врятувати. Знаєте, найважче бачити очі пораненого, який хоче жити.

В Артемівськ, на передову Наталка приїхала зі Львова. Як і більшість тих, хто сьогодні служить в медичній роті Національної гвардії. Вона — волонтер. Майже всі з цієї роти рік тому рятували людей на Майдані, потім трудилися волонтерами — доставляючи ліки, машини швидкої допомоги, та різне обладнання на передову. За цією справою всі вони й познайомилися, врешті-решт добровільно вступили до медичного гвардійського підрозділу, згуртувавшись довкола командира медичної роти полковника Ігоря Ільківа, людини багатої духовно, як і всі вони.

— У Львівському медичному коледжі я викладаю основи медсестринства,- каже пані Наталя.- У мене вища освіта, але я влаштувала медсестрою в госпіталі, аби потім вчити студентів як працювати медсестрою на полі бою.

Вона вчиться тут, під кулями за тисячу кілометрів від Львова, де залишився двоє дітей.

— Вони в мене дорослі, за себе подбають,- каже вона.

Вона так хоче їх відвідати, але війна відкладає зустріч з родиною. Ось і зараз Наталка Назар разом з капітаном-хірургом з Вишгорода Яковенком сідає в “швидку” і поспішає на крайній блокпост, де хтось потребує її допомоги. Коли ми, журналісти, просимо її та Василя Васильовича взяти нас з собою туди, на межу війни і миру, вона каже, що це небезпечно, що на наш вік цієї війни ще вистачить.

С.Єрмаков, Л.Логвиненко, В.Омельченко, В. Мадієвський

"Главное" в АТОВсе статьи автора

Author

admin